На першому курсі факультетів журналістики студентам зазвичай доводиться вислуховувати курс лекцій з прекрасної дисципліни „Публіцистичний стиль давньої літератури“. Це предмет, метою якого є дослідження засобів впливу на читача через наочні приклади з літератури. Від Біблії до творів бароко, від банальних гіпербол до витончених психологічних прийомів, публіцистика відверто демонструє всі підспідки впливу на свідомість. Схожу роль в індустрії відеоігор виконує нещодавній інді-тріумф The Stanley Parable, який до того ж є набагато дотепнішим.

Перші кілька хвилин гри ти перебуваєш у непевності, яку важко з чимось порівняти. Це без перебільшень шоковий стан, який викликає загальна нетиповість „Притчі Стенлі“ та, власне, інструменти її впливу. Усі уявлення гравця про ігри від першої особи з помпою руйнуються перед його очима, а четверта стіна з невимовним тріском мережиться тріщинами. The Stanley Parable бере вас за руку і акуратно витягує з безпечної зони. І ви розумієте, що після неї ви вже ніколи не будете дивитись на відеоігри так, як ви робили це раніше.

Ви встаєте з-за офісного стола в тісній комірці і починаєте своє блукання нескінченними коридорами в тілі збірного образу офісного планктону на ім’я Стенлі. Приємний голос диктора дбайливо розповідає вам, що більше за все на світі ви любите тиснути на кнопки, підказує, який саме варіант шляху слід обрати, і ставить умову наступної дії. Прекрасно озвучений Ківеном Брайтінґом режисер напише книгу життя бідного Стенлі у прямому ігровому ефірі і залишиться на крок попереду у кожній із поданих ситуацій. Цей прийом лише попервах здаватиметься літературним, а при першій же вашій відмові виконувати продиктований саркастичним голосом план ви неодмінно зловите себе на думці, що об’єктом відображення „Притчі“ є саме відеоігри, як явище.

Із цим усвідомленням прийде й розуміння того, що зараз ви в шкурі вже не аморфного Стенлі, а, скажімо, Соупа МакТавіша, Ґордона Фрімена або, якщо бажаєте, Маріо. Ні, вас не змусять брати до рук гвинтівку або лом, не виростуть у вашого персонажа і вуса, однак у момент катарсису The Stanley Parable нагадає вам про мільйон ситуацій з безлічі відеоігор – про будь-який момент, коли хтось ставив вам завдання та ілюстрував його простеньким планом проходу від пункту „А“ до пункту „Б“. Хто це робить? Навіщо? І чому? „Його величність штамп“, — підказує „Притча Стенлі“, усміхається і поправляє монокль.

О, The Stanley Parable — це справжній музей штампів і заїжджених методик впливу на гравця. Це детальна енциклопедія вад ігрових сценаріїв та дизайну. Це історія хвороби лінивих і обмежених розробників, які малюють ігрові світи виключно у чорних та білих барвах, а сіре продають за мікротранзакції або залишають для сиквелів. А ще це свідчення того, наскільки убогими насправді є сучасні тенденції ґеймдизайну, якщо всі вони виявились висміяними в одній, зробленій двома ентузіастами, грі.

Однак, якщо за допомогою геніальних реплік диктора „Притча“ кепкує над сучасними відеоіграми радше пасивно, то сама структура The Stanley Parable робить це активно і максимально ефектно. Річ у тім, що головною фішкою гри є відсутність фіналу в традиційному сенсі — титри ви можете зустріти як за першими ж відчиненими дверима, так і на кардинально іншій локації за кілька годин після проходження. Тому й пункт „Почати нову гру“ в меню паузи не повинен вас лякати, адже розпочинати заново вам доведеться кільканадцять разів. При чому кожне наступне проходження за бажання можна зробити абсолютно унікальним, а ця показова нелінійність ані на мить не здасться непотрібною.

Що вам повинно спасти на думку, так це те, що автори The Stanley Parable спілкуються з вами однією мовою: вони не бояться подекуди буквально цитувати ваші улюблені ігри, виокремлюють помічені вами проблеми і уважно стежать за фідбеком. Вони провели цей проект від дешевого моду на Source до успіху в Steam Greenlight і повноцінного релізу в магазині Valve, а тепер можуть без жодних перешкод називати себе реформаторами відеоігор, як явища.

„Нарешті відчувши давно забуте відчуття задоволення і змахнувши скупу сльозу щастя, Стенлі додивився цей огляд, поставив лайк на YouTube і підписався на канал PlayUA. Це був свідомий вибір, адже його до цього ніхто не змушував. „Солодке почуття свободи!“, — подумав Стенлі.“